ТЕОДОР ПОПЕСКУ: МИСТЕЦТВО НЕ ТЕРПИТЬ ФАЛЬШІ

Неперевершений майстер балету й кумир публіки народний артист України Теодор Костянтинович Попеску, якому незабаром ви-повнеться 70, кладе переді мною стару фотографію, здається, повоєнного часу: мовляв, відшукайте мене тут. Босоногі, у простеньких сорочечках хлопчаки, серед яких один у високій чорній шапці, що зветься в народі кучма. «Цю фотографію, віднайдену в архіві, мені прислав мій колишній товариш по дитячому будинку, пізніше завідувач сектору сиротинців, говорить Теодор Костянтинович. - Під враженням цього знімка я й написав вірші:
Детство мое босоногое, рваное;
Юность моя хулиганская страсть;
Зрелость моя в непроглядные дали
Старость пришла: ну, что ж держись старина»

БОСОНОГЕ ДИТИНСТВО, ПРИСТРАСНА ЮНІСТЬ

— Народився я в Румунії, ? згадує Теодор Костянтинович. ? Після того, як Буковину розділили по Пруту згідно з пактом Молотова ? Бібент-роппа, я опинився в Україні. Сучава ? це 50 кілометрів від Чернівців. У батьків нас було восьмеро ? пять сестер і три брати. Батько працював машиністом на вузькоколійці, мати ? домогосподаркою. Коли батька стратили за звязок з партизанами-антифашистами (окрім того, він був керівником профспілкового осередку всього краю), мені лише виповнилося сім років, а найменшому братові ? чотири місяці. Мати, побачивши батька, підкинутого мертвим, збожеволіла. Уявіть собі: в ті часи залишитися без годувальника Рівно тиждень мати пережила батька.

? А як же ви?

— «Розбіглися межи людьми, мов мишенята голі», ? написав Шевченко. Старші сестри подалися в найми, а я почав хазяйнувати з чотиримісячним братиком. Залишилося господарство, корова Отож годувалися молоком, аж поки братові не виповнилося півтора року. На літо нас, хлопців, розбирали в господарства підпасками ? випасали корів, овець. Щоб їх напувати, мені доводилося у восьмирічному віці носити по два відра води за один раз. А стадо бувало величеньке Так продовжувалося до 1943 року. Бачити доводилося все: артилерійські нальоти, перестрілки між солдатами, повітряні бої. А одного разу ледве не загинув. Стою я серед овець, тут летить «месер» на бриючому. І з кулеметів по стаду як вдарить, мабуть, хотів виплеснути власні емоції. Вісім овець ? на смерть, а мені нічогісінько. А потім, коли господарі перестали за нас сиріт отримувати субсидії, виставили нас за поріг. Брат опинився в дошкільному сиротинці, а я?в спецдитбудинку для школярів, батьки яких загинули на фронті. Ні української, ані російської мови я не знав, а лише румунську.

— Нелегко доводилося?

— Голодно. Рятувалися рибячим жиром та буряком. А потім поряд з нашим дитбудинком обладнав свою резиденцію фронт, яким командував маршал Єрьоменко. Командуючий фронтом часто приходив на свята, роздавав подарунки, цукерки А оце дивіться (Теодор Костянтинович показує інше фото) він подарував нам духові музичні інструменти. З трубою ? це я.

— Вам найбільше сподобався цей музичний інструмент?

— Так просто вийшло. Завели нас в музичну кімнату (бас, валторна, кларнет), а я й кажу: «Дайте мені он той горн з клапанами». То мені й дісталася труба. Щоб грати на ній, я мав прекрасні дані (коли муштук добре прикладається до рота). На прохання керівника я спочатку чисто взяв одну ноту, потім зіграв гаму. Так почав навчатися грати в оркестрі. Нот спочатку не знав, а вже грав «Прощання словянки».

— Мистецтво порятувало вас, як я розумію, від безпритульщини?

— Не відразу, адже з дитячого будинку разом з хлопцями я втікав. І не раз. Хотілося «блотняць-кої» волі. Згадайте фільми «Путівка в життя», «Підранки». Так це про нас. Ми «промишляли по залізниці Чернівці?Станіслав?Львів. їздили в «собачих ящиках» під вагонами, в тамбурах, на дахах. Крали валізи, закинувши гачки, інші речі. Потім я став карманником-щипачем в нашій компанії.

- Для цього потрібно було «скласти екзамени»?

- Так. Старші хлопці грали в «буру» чи «очко». А нам, малим, теж дуже хотілося зіграти. А для цього потрібні були гроші. А закон жорстокий. Кладе старший ці гроші в кишеню: мовляв, зіграєш, коли витягнеш їх непомітно. А асигнації були тоді великі, як чималий клапоть паперу. У руках старшого — сталева палиця. Коли він щось відчував — одразу ж бив по руках. З усієї сили. На третій день я все ж витяг гроші на очах у всіх. Тоді мене почали «брати на справу». Ідемо, скажімо, в кінотеатр на вулиці Ольги Кобилянської, стаємо в чергу й починаємо «робити хвилю». Народу багато, а ми його потихеньку розгойдуємо. Коли хвиля ставала «бурхливою», тоді й посилали мене «чистити кишені». Моїм завданням було лише витягти гаманець і передати одразу іншому. Гроші ділили ? так і жили.

- До речі, а де ви спали, коли втікали з дитячого будинку?

- На кладовищі, в склепах. Там тепло, дощ не накрапає. Романтика, як казав герой фільму «Джентльмени удачі». Так ми «промишляли», аж поки не потрапили до «трудколонії». Що вам сказати: звідти теж утікали, нас знову ловили Ось ще один знімок: троє оцих хлопців отримали «вищу міру». Щоб розформувати нашу «компанію», мене та ще інших, хто грав на музичних інструментах, відправили в Сіку-ряни, де був духовий оркестр. І трапилося так, що на одному з оглядів у Чернівцях ми посідаємо перше місце. Я грав соло ? вступ до другого акту «Лебединого озера» й «Неаполітанський танець». І от я осідаю перше місце. Мені дарують чеські прекрасні черевики «Батя» 42-го розміру, а я носив 37-й. Так що черевики ми продали й прогуляли. А ще подарували мені гітару. До цього часу не можу зрозуміти, чому не трубу? Так чи інакше після цього конкурсу я потрапив у київський дитячий будинок обдарованих дітей. Утім, з мого Чернівецького дитинства мені хотілося б пригадати ще один факт. Там було багато вихованців, які потім стали відомими. Скажімо, співачка Анна Герман, яка походила з родини інтернованих поляків, ? теж якийсь час була в нашому дитбудинку, коли її інтернували з Красноярська. Наш заклад був як пересильний пункт. Усі в однаковісінькій формі. Анна була високою, худою Якось вона по телебаченню сама згадувала, що її в нас називали «Вішалкою». І це ? правда.

ТИ ВЖЕ В БАЛЕТІ, ХЛОПЧЕ

- Ви подавали надії як трубач, а як потрапили в танцюристи?

- То була, кажучи сучасною мовою, школа мистецтв, де навчалися художники, музиканти, декламатори, танцюристи Коли я приїхав складати екзамени, майбутній режисер нашого ТЮГу, а потім української драми Олександр Біляцький займався в балеті. От він і сказав завучеві балетного відділення, що я не хочу йти на екзамени Мене майже силоміць привели до класу, роздягли, почали роздивлятися мої ноги, статуру, перевірили гнучкість. Потім підвели до рояля: провірили слух, ритміку Коли це все мені надокучило, то я запитав педагога: «А коли, скажіть, я гратиму на трубі?» «Яка труба, ? здивувався педагог, ? ти вже в балеті». Річ у тому, що на музикальне відділення вже набрали потрібну кількість дітей, вакансії залишилися лише на балетному. Подумалося: «Повернуся до Чернівців, потраплю до ремісничого училища, знову почну красти Нехай уже буде балет» До речі, минуле не так просто забувалося. Коли через рік я приїхав до Чернівців і зустрівся з колишніми товаришами, то знову домовилися «зробити хвилю». Я намагаюся взяти гаманець з чужої кишені. А в мене трусяться руки, пальці не спрацьовують. Після цього я й сказав: «Хлопці, думайте, що хочете, але я завязав». І мені ніхто й слова не сказав. Виявляється, балетна школа змінила за рік не лише мої рухи, а й внутрішній світ.

— Отже, балет вас захопив не відразу. А коли ви зрозуміли, що танець ? ваше життя?

- Після того як провчився рік у балетній школі. Я ж переростком туди вступив. Туди бажано було вступати хоча б в одинадцять років, а мені було шістнадцять чи навіть більше. Саша Біляцький і хлопці, які з ним навчалися, вже встигли до цього опанувати не одну балетну пре-мудрість. До речі, ця відома в Харкові людина ще в дитбудинку прекрасно грала на роялі, займалася в драматичному гуртку. Ставили ми там «Ревізора», «Сватання на Гончарівці», де Саша грав Хлестакова й Стецька. У мене була роль скромніша: оголошувати басом, що приїхав ревізор. Нас там прекрасно навчали. Коли я потрапив до дитбудинку, то спочатку робив у диктанті з російської та української мови близько тридцяти помилок. Але українську класику ми прекрасно знали—Шевченка, Франка, Лесю Українку А ще вчили західну літературу, історію, географію. Серед тих, з ким я навчався теж багато теперішніх знаменитостей в царині мистецтва. Скажімо, Володимир Кожухар — диригент Національної опери, чи Анатолій Мамонтов, який разом з Сергієм Параджановим ставив «Тіні забутих предків» та «Чорну птаху з білою відзнакою» Скажу вам одне: ми всі, вихованці дитячих будинків не вважаємо один одного просто друзями, а — братами. Ми по-іншому не вміємо. Хотілося б згадати і мого педагога, якому я завдячую творчою карєрою. Кирило Володимирович Тихомиров, який зробив усе можливе, щоб мене, переростка, не вигнали з училища за профнепридатністю. Він, по суті, усиновив мене.

КОХАННЯ, ЯКЕ ЗАВЖДИ З ТОБОЮ

- У вашій гримерній художнє полотно: ви в образі суворого кабальєро.

— Цей портрет написав Сергій Дмитрович Са-фонов. До речі, я не позував йому, він просто спостерігав за мною, коли я приходив на репетиції, готувався до спектаклю. Шпага, плащ ? це аксесуари Дон Жуана Але це вже мій творчий розквіт. А перші свої ролі я зіграв ще тоді, коли навчався в балетній школі й проходив практику в Київському оперному театрі. Першу виставу «Червоний мак» добре памятаю, бо танцювали китайські кулі. Потім був «Берег щастя» про Артек під час війни. У цій виставі пізніше я виконав головну партію. Спочатку з одними балеринами, а потім ? зі Світланою Коливановою ? моїм партнером у мистецтві й дружиною ось уже 44 роки. Ми поступили в один рік, щоправда, Світлана була молодшою за мене і займалася в молодшому класі.

— Чи пригадуєте той день коли ви познайомилися?

— На репетиції «Берега щастя». Він довго йшов в театрі й училищі. Звідти витоки нашої спільної твор-чості й дружби. Після закінчення училища мене єдиного з класу взяли до Київської опери солістом, що тоді траплялося надзвичайно рідко. Якщо в училищі я отримував дитбудинківську стипендію 180 рублів, то в театрі моя зарплата стала 1700. Я пів трупи повів до ресторану. Потім я поїхав до Ташкента.

— Теодоре Костянтиновичу, що вас не влаштовувало в столиці України, де ви теж могли б зробити прекрасну карєру?

—Хотілося романтики. На той час там було б багато унікальних педагогів ? висланих з Ленінграда. А Санкт-Петербурзька школа й до сьогодні залишається, на моє переконання, однією з кращих у світі. Щодо Світлани, то вона залишилася доучуватися в Києві.

— Чи довгий був шлях до кохання й одруження?

- Довгим і теж не простим. Я працюю в Ташкенті, Світлану залишають у Києві. Ми переписувалися й, врешті-решт, у листах посварилися. Річ у тому, що я не приїхав на Світланин випускний. Сталося так, що своєму товаришеві-дитбудинківцю Олексію Гомону ? свого часу головному балетмейстеру хору імені Вірьовки ? передав листа, а він про нього забув. І ось я отримую шокуючу телеграму: «Поздоровляю зі шлюбом, бажаю щасливого життя, спробую наслідувати твій приклад». Хтось сказав, що нібито я одружився. А я ж був вірний Світлані, отож відсилаю зворотню телеграму: «З поздоровленням поспішила, твоєму прикладові слідувати не буду» Врешті-решт, дружина мого педагога, бачачи мій настрій, дає мені величезні гроші?дві тисячі рублів на квиток до Ташкента літаком. Ми зустрілися і за дві години розписалися. Хоча в мене не було штампу в паспорті про прописку, а в Світлани ? київська Я ? румун за паспортом, вона?росіянка. Добре, що начальником паспортного стола був мій друг

ХАРКІВ, ХАРКІВ

- А як ви потрапили до нашого славного Харкова?

—Наш ташкентський балетмейстер першим перебрався до Харкова й дав нам прекрасні рекомендації. Отож нас почали кликати на Слобожанщину. У Ташкенті нас любили, приймали. Тож ми вирішили не поспішати, а приїхати на виставу, подивитися. Якщо переїздити, то потрібно по-бачити, хоча б куди. І трапилося так, що в Куйбишеві ми потрапили в авіаційну катастрофу. Наш літак й усі речі згоріли, але ми, дякуючи Богу, залишилися живими. І ми повернулися як були без нічого, до Ташкента знову. І вже потім завдяки численним запитам, приїхали до Харкова. Це було в грудні 1963 року.

— Чи легко було розпрощатися зі сценою?

- Як зараз памятаю цей день. Олександр Біляцький вів творчий вечір мого творчого 33-річчя. Я останній раз відтанцював «Лебедине озеро», з якого почалося моє творче сходження на харківські вершини. Це було якраз на мій день народження. Був я в прекрасній формі, танцював з натхненням Після вистави я підходжу до Світлани, вішаю срібні туфельки на цвяшок і кажу: «Люба, краще станцювати я вже не зможу, а гірше не хочу» Світлана ще танцювала, а я взявся за педагогічну роботу, допомагав молодим.

— Традиційне запитання про улюблені вистави

— Всі вистави, що я танцював зі Світланою Іванівною ? вистраждані, улюблені: «Лебедине озеро», «Жізель», «Спартак», «Дон Жуан», «Кармен-сюіта» Коли ти виходиш на сцену, то ти вже не Теодор Попеску, не Коливанова, а герой, що ним живеш. Принців багато ? і в «Лебединому озері» і у «Сплячій красуні», «Лускунчику» Але ж вони різні за характером, подачею. Якщо ти цього не відчуватимеш, то будеш фальшивим.

— Ви кажете: усі ролі вистраждані, і все ж, яка з них найбільше

— Найбільше мені подобалися (і я боявся до нього приступати) «Баришня й хуліган». Це вулиця, сучасна пластика. А ще ? це моя доля. І де б ми не танцювали виставу ? були і сльози, й рози. Ніколи не забуду як ми виступали на хімкомбінаті під Москвою. Містечко закрите, багато публіки висланої зі столиці Місцева міліція, коли прочитала назву вистави запротестувала: «Лише хулігана нам і не вистачало». Спочатку ми дали виставу для міліції й отримали добро: нехай іде вистава. І от повна зала людей і я чую з гальорки: «Так це ж свій!». Усі польові квіти, що росли довкола БК, тоді були на сцені. Сцена фальші не терпить.

— А останні рядки вашого вірша, який ви мені прочитали, про що?

—Про мою улюблену Світлану? дружину, однодумця. Кохану, друга. А ще про те, що ми передаємо досвід, навчаємо молодь в училищі культури, де відкрите класичне відділення. Маємо багато випускників, які, сподіваємося, матимуть щасливу творчу долю.

This entry was posted in Преса про нас. Bookmark the permalink.

Comments are closed.